Новости Дня

Деякі рефлексії на тему креативного потенціалу політичного церемоніалу, викликані цунамі, що гряде під іменем Юля.

«Знаєте, хто відкривав у Філадельфції з'їзд Республіканської партії, яка висунула Джорджа Буша кандидатом у президенти? Уявіть собі, що партія доручила це зробити...дружині лідера. Далі наступний тест - про що вона говорила? А дуже просто - пані Лаура Буш говорила лише і виключно про свого чоловіка Джорджа, який, за її переконанням, буде найкращим президентом у світі, а що стосується її особисто - ліпшої першої леді в неосяжній Америці не знайти...

Пані Гор (на з'їзді Демократичної партії США) була оригінальнішою. Вона говорила про свого чоловіка дуже мало, зате влаштувала делегатам інтригуючий сюрприз - підготувала спеціально для партійного форуму документальний фільм про...рідного мужа - кандидата у президенти. На велетенському екрані кандидатка у перші леді палко закликала дорогу націю обрати главою держави главу її сім'ї.

Якби то на жінках скінчилося. Далі у бій пішли дітки! Треба було бачити, коли на сцену вийшла старша дочка Гора. Говорила доня речі прості і близькі усім: він, наш татечко, любить нас, своїх дітей, і готовий служити усі вам і вашим сім'ям.

Вас і надалі не має дивувати, що не могло обійтись без дорогих матусь - Богу дякувати, обидві вони мають щастя бути серед делегатів, котрі висувають їхніх синів на найвищий демократичний трон. Материнські слова здатні вичавити ще вагомішу сльозину, ніж чемні чада».

Я цитую рядки зі своєї книги про США майже 20-літньої давності. («Шлях з рабства. Том четвертий) Пізнати внутрішню кухню найдовершенішої у світу демократії дала можливість моя дипломатична служба у Північній Америці.

Дипломату належиться після повернення додому намагатися збагатити домашній політичний ландшафт передовим зарубіжним досвідом. І уявляєте реакцію, коли я пропонував нашим численним вождям виходити із шинелі Сталіна і робити так, як в США, де демократичний процесс максимально гуманізований, щирий і такий, що скорочує відстань, між тими, кого обирають, і тими, хто обирає, до мінімуму, до відстані серця.

І якою була реакція? Наші хуторянські вожді крутили у відповідь пальцем біля виска: з'їзд - то наше всьо, куди там жінкам і дітям. То нехай вони там у себе, а ми будемо по-нашенськи. Понімаєш, у нас не поймут...

Потім я напишу: «Більшовицька клоунада настільки в'їлася у кров і плоть масової свідомості, що партійно-апаратні ритуали, доісторичні за рівнем безглуздя та одурманення, сприймалися непорушно. Існувала ціла ієрархія президій від колгоспних зборів до академій наук, але на усіх рівнях то був привілей для вибраних, яким судилося підноситися над загалом і звисока споглядати на нього - на сіру, однолику массу. Апофеозом возз'явлення земних ідеологічних «божеств» було зайняття «руководителями партії та уряду» місць у президії з'їзду... Та й самі сідалища для канонізованих сідниць лише чого варті. Усе було, як книжка пише і комар носа не підточить - партійний форум, вище над яким немає нікого і нічого, відкриває дорогий і гаряче любимий Леонід Ілліч чи там Микита Сергійович, не кажучи уже про Йосифа Віссаріоновича. Обранці партії та народу мають невимовне щастя не тільки бачити до болю знайомий із тисяч портретів образ, а й чути голос першого із найперших».

Оскільки предметом дослідження моєї дисертації з політології були партії і партійні системи, за ці десятиліття після американського досвіду я якось автоматично спостерігав за політичним церемоніалом у нашій совковій демократії. Ходив на з'їзди від лібералів до націоналістів і бачив: яку б партію хто не намагався робити, завжди виходила КПРС.

Вишколені у номенклатурному агіпропі, ці секретарі обкомів і міськкомів у молодості вірнопіддано горланили на комсомольських з'їздах «Ленін! Партія!Комсомол!», а тепер їхні заскарузлі мізки на ніщо більше не здатні, як переінакшити це закликання на бігбордах «Армія! Мова! Віра!».

І коли їм кажеш, що ця патріотична, але така ж фальшива совєтчина не сприймається людьми, які СРСР забули і згадувати не хочуть, а їхні діти й не чули і чути не хочуть, вони не вірять, що їхній совковий псевдокреатив не дасть рейтингу змертвілому вождю, бо їхні сталінські скальпелі не годяться для політичної реанімації.

І от минулого вівторка нарешті довелося побачити у Києві те, що я бачив колись у Філадельфії чи північній Кароліні. Партійні з'їзд виключно на американський зразок.

Юлію Тимошенко запрошувала на сцену її дочка Євгенія. Відтак мати і дочка розповідали одна про одну, бо як ніхто інший у світі, вони знають одна одну. Дочка гордилася матір'ю, яку не зламали тюрми і тортури, матір говорила про те, як дочка об'їздила усіх світових лідерів і благала їх визволити її найріднішу людину з-за грат. А потім була ще на екрані бабуся, мати уже Юлії Володимирівни, яка у злиднях виховувала сама єдину дочку, якій судилося стати другою за впливовістю жінкою у світі. Був серед делегатів і чоловік Олександр, якого також політичні вороги дружини кинули до в'язниці лише тому, що він - чоловік Юлії Тимошенко.

З'їзд з висунення лідера партії «Батьківщина» у президенти був художньо-документальним твором про номінантку. Спектакль у найкращому розумінні цього слова. І тут уже сценаристам домислювати не доводилося, бо життя Юлії Тимошенко - просто зубодробильний трілер, який було б важко знайти серед найкрутіших фільмів Гулівуда.

Гулівуд би позаздрив. Вона сама, екстрамалка від політики, поставила своїм життям такий екшн, що її біографію, як сказав би Винниченко, неможливо читати без брому.

Звичайно, Юлія Володимирівна могла відхилити такий сценарій свого старту до президенства і зробити так, як роблять усі, - по-радянськи.

Але вона й тут проломила стіну і зробила по-американськи.

І це політтехнологічно працювало, бо щирість людська може проявляти незвідану силу.

Може хтось скаже, що то лише форма, що головне - зміст, а не форма.

По-перше, ще один із наймудріших землян усіх часів і народів Конфуцій вважав. що ритуали у діях і стереотипи у мисленні є стержнями людської сутності.

По-друге, справді, все таки про зміст, який фантастично важливий для усіх нас, бо йдеться про кандидата у президенти, яка найближче до перемоги, йдеться про людину, яка через три місяці може стати наступним президентом, і має для цього найбільше шансів (якщо не розгубить їх сама на фінішній прямій, бо обігнати її на останньому крузі справді нема кому).

І щодо змісту був бомбезний сюрприз, принаймні, для мене особисто. З'їзд відкривав і Юлію Тимошенко благословляв на президента 90-літній Патріарх Філарет.

Відтак наступним президентом уже у державному благословенні назвав Юлію Тимошенко Президент, 85-літній Леонід Кравчук. І не тільки благословляв, а закликав усіх несамовито працювати, щоб так сталося на зло ворогам і во благо України.

Хто вони, ці старійшини? Другий знищив імперію СРСР, перший зруйнував московську чекістську «церкву». Вони - найбільші на планеті вороги Росії.

А вдома ці національні патріархи - батьки-засновники держави і моральні авторитети, поруч з якими поставити нема більше кого.

Я невипадково навів вік цих старців. Як ви думаєте, чи були би вони у цю мить і у цьому місці, якби:

1) не бажали, щоб наступним президентом була Тимошенко;

2) якби не вірити, що вона ним стане.

Палац спорту, який поглинув понад 10-тисячне юлине військо, клекотів, як вулкан. Взагалі, місце події - то закрита спортивна споруда під дахом, але здавалося, от-от дах розсунеться, як це тепер буває, і ця вулканічна сила вирветься назовні, і попливе енергетична лава вусібіч.

Сама Юля, яка і у віці Філарета, напевно, залишиться просто Юлею, загубилася десь в обіймах кіборгів, які, розчулившись, читали їй вірші, напасані в окопах, і називали її єдиним політичним кіборгом в Україні, якого вони хочуть бачити на чолі свого війська.

Але було зрозуміло, що атомне ядро цього багатолюдного всепоглинаючого вулканища - це вона сама, ця тендітна, як соломина, жінка зі сталевим зблиском в очах, де іскриться людський дух, яку так само несамовито люблять, як і ненавидять, якої так само бояться, як і жадають, і яка стоїть нині за крок він Печерського престолу.

Даруйте письменницькі рефлексії, але я відчув, як десь у залі завихрюється та
наймогутніша сила у руках Людини, яку ми називаємо магічним словом - Влада.

«Обоюдоострая» - як сказав би співець українських ночей Маяковський.

Я відчув, що покидаю цю шалену феєрію, на якій довелося бути почесним гостем, зі знайомим ще з дитинства відчуттям - відчуттям грози.

Задвиготів на горизонті смерч. І кому як від того - страшно до оцепеніння чи приманливо до запоморочення.

Давайте зупинимо прискорене серцебиття: якщо президентом стане Тимошенко, будуть зміни. Гряне гроза.

Якщо Тимошенко президентом не стане, змін не буде. Будемо робити те, що зараз робимо, - будемо далі пробивати дно.

А тим часом смерч зближається...

Василь БАЗІВ,
президент Українського центру геополітичних та національних стратегій